Відкриття зимового велосезону. Сміла - Холодний Яр - Чигирин - Суботів - Олександрівка

На минулих вихідних (10-11 листопада) їздив закривати осінній велосезон 2007, але вийшло так, що одночасно відкрив і зимовий сезон: в ніч з суботи на неділю лив дощ, в неділю зранку почався конкретний снігопад :) тому добра половина поїзди пройшла по снігу і під снігопадом..

Власне, спочатку планував в суботу подивитись Смілу, покататись по селам і ярам біля Холодного Яру, подивитись сам Холодний Яр, Суботів. В неділю планував поїхати у Чигирин, звідти в Олександрівку, Бовтишку і Розумівку.
Проте раптовий сніг не лише підкоригував плани, через нього я спізнився на електричку, а квитків ні на які поїзди в напрямку "Київ" або хоча б "Північ" небуло.

Отож, в перший день нічого не завадило подивитись Смілу(стільки раз був тут проїздом і ніразу не залишався, щоб подивитись місто), покатався по околицях. Купа хаток ще під соломою, безлюдні дороги, нерозорані яри, якось там ніби трохи зупинився час..
До монастиря їхав Гайдамацьким Яром з Жаботина, там мало не з-під коліс вискочили три косулі. Дуже вразив скіфський вал посеред Холодного Яру, ніде більше не бачив земляних споруд таких масштабів і щоб до цього часу збереглись в такому стані - досі висота валів складає близько 5 метрів.
На ніч попросився в селі Новоселиця, пустили переночувати в першій же хаті:)
На другий день їздив по снігу. Буквально за пару годин його нападало більше 15 см, швидкість руху значно знизилась, тому встиг лише в Суботів і Чигирин. А на електричку запізнився..

Звіт можна почитати тут

Фотографії тут

Козятин – Білопілля – Закутинці – Червоне – Хмелище – Бердичів

6 листопада їздив на велосипеді в село Червоне дивитись описаний тут неоготичний палац. Він вражає своєю незвичністю як для Житомирської області, так і для України. Чимось він нагадує по стилю Будинок з Химерами в Києві, але більший і занедбаний.

В палаці зараз оселились монахи. Цього року вони вже тримають на замках всі ворота, залатали дірки в огорожі навколо і з тильної сторони встановили потворну бетонну огорожу як на будівнитствах. Порівняно з минулим роком обзавелись господарством: у дворі палацу влаштували курник.
В селі ходять чутки що то Засуха, то ще хтось ніби викупили будівлю під заміський будиночок.

З Червоного є дуже приємна дорога/стежка прямо в Бердичів через ліс, схоже що раніше тією просікою проходила вузькоколійка, бо інколи видно залишки шпал. В Бердичеві цікаво подивитись кляштор Босих Кармелітів, я правда доїхав туди вже майже затемно, тому і фото вийшли відповідно нічні.

Коли заходиш на територію храму, з вікон видно і чути як навчаються в музичній школі, особливо мене вразив урок вокалу в останньому вікні:))


Детальний опис з картою для тих, хто захоче поїхати туди на велосипеді можна подивитись ТУТ
Фотозвіт про подорож ТУТ

Загалом, маршрут є дуже цікавим якщо їхати на ровері, дорога 50% хороша грунтова+стежки, 50% асфальт без автотрафіку.
Довжина маршруту: 80 км, але якщо хочеться встигнути все подивитись-роздивитись бажано їхати на 2 дні.
Гарних подорожей!

Звіт про переїзд Олешківських пісків на велосипедах

Олешківські піски – пустеля в степах України, виникли у ХІХ столітті. Причиною стало випасання великої кількості овець. Тварини знищили трав’яний покрив, що вберігав землю від ерозії, внаслідок чого вивільнились піски, під дією вітру вони охопили площу від Каховки до Кінбурзької коси. Щоб запобігти перетворенню всього Причорномор’я на пустелю, піски на початку ХІХ століття почали закріплювати лісом, насадження сосни і акації, близькі за площею до сучасних тут були зроблені у 1920-х роках. Ці ліси вважаються найбільшими за площею в світі штучними насадженнями. Частину пісків залишили не залісненими. Шматок пустелі залишили як військовий полігон для навчань з бомбометання. Певна кількість бомб і снарядів так і не розірвались, залишившись в пісках. Всі намагання очистити Олешшя від вибухонебезпечних предметів поки не увінчались успіхом. Пісок то відкриває нові «подарунки» то засипає їх назад. Раніше доступ сюди був закритий. Тепер полігон ніби як закрили, хоч і досі тут знешкоджують боєприпаси. Це територія, що обмежуються селами Козачі Лагері, Нова Маячка, Великі Копані, Раденськ. По контуру пустеля обсаджена лісом, що не дає їй розширюватись, в середині – піски. Але клімат в Україні є досить вологим, плюс північна сторона Олешківських пісків практично обмежена Дніпровськими плавнями, плюс після створення Каховського моря в регіоні піднявся рівень грунтових вод. Це сприяє заростанню пустелі. Зараз фактично це є напівпустеля.
Періодично туди ходять, адже як інтригуючи звучить: пустеля в Україні. І то не просто пустеля, а найбільша в Європі. Мешканці навколишніх сіл випасають худобу на межі лісу і пустелі, збирають гриби, але в глиб пісків переважно не ходять.

Отож і нам закортіло подивитись, що ж там є насправді. Щоб урізноманітнити подорож і не прив’язуватись до місцевого громадського транспорту поїздку спланували як велосипедну. Їздили туди 20-21 жовтня 2007 року. Восени там вже немає літньої спеки, що сприяє пересуванню.


Повна версія звіту тут

Фотогалерея тут

Дводенний вело маршрут по Чивчинських горах

Ворохта – Кривопільський перевал – Ільці – Красник – Зелене – Шибени – Руський діл – г.Роге – г.Керничні – «тиловою дорогою» вздовж кордону до г. Будичівська Велька – г.Чівчін – дорога вздовж р. Чорний Черемош – Буркут – Зелене – Ільці – Верховина (Ворохта)Маршрут цікавий для велосипедистів тим, що майже скрізь можна проїхати не встаючи з сідла, за деякими виключеннями, правда. А ще звідти відкриваються потужні краєвиди на Румунські Карпати:)
Звіт можна почитати тут
Фотки подивитись тут